Що відбувається в Україні? Конфлікт, який вражає малозабезпечених, в той час як заможні обирають залишитися осторонь.
Чому тема мобілізації та демобілізації все рідше звучить у висловлюваннях державних діячів? Чому основний тягар війни, по суті, лежить на військових та їхніх сім'ях? Чи не настав час вжити якісь заходи щодо цього?
На недавній пресконференції президента не прозвучало жодного запитання щодо термінів служби та демобілізації. Це не пов'язано із злими намірами чи змовами. Справа в тому, що ця тема стала малопривабливою для політиків, нецікавою для журналістів і небажаною для більшості їхніх слухачів.
Тема військової служби хвилює лише самих військовослужбовців та їхні родини. В загальному, це стосується близько чотирьох мільйонів осіб, що становить 10-15% від загальної чисельності населення країни. Для решти населення ця проблема є неприйнятною, адже демобілізація одних веде до мобілізації інших. Важко уявити, що сотні тисяч наших співвітчизників готові змінювати свої усталені життя, тому ця тема стає явно непопулярною серед політиків.
Ми постійно підкреслюємо, що наша війна є "повномасштабною", "вітчизняною" і "народною". Проте, в реальності, це зводиться до того, що захист нашої країни виявився справою виключно військових. Вони стали частиною особливої касти: між ними та іншими громадянами існує своєрідний бар'єр. Військова форма — це щось, що можна одягнути, але зняти вже неможливо. І вся законотворча діяльність останніх років більше орієнтована на тих, хто не носить цю форму.
Армія опинилася за дужками суспільного рівняння. Тяготи воєнного часу непропорційно розподіляються між тилом і пікселем. За останні два з половиною роки військовим посилили відповідальність за порушення наказів. Зняли "дефолтну" доплату 30 тисяч гривень. Закон про мобілізацію ухвалювали довго, безглуздо та вихолощуючи відповідальність. Тема демобілізації перестала лунати в промовах політиків ще пів року тому. Натомість тепер вся дискусія зведена до того, як правильно прописати для цивільних правила економічного бронювання.
Правила життя в тилу залишилися практично незмінними порівняно з довоєнним часом. Промислова мобілізація не була введена, і система обов'язкової військової підготовки для цивільного населення також відсутня. Імпорт не підлягає обмеженням, як і споживання. Не запроваджено додаткових податків, пов'язаних з війною. Завдяки підтримці західних партнерів, Україна має можливість підтримувати свою економіку на стабільному рівні, уникаючи тих наслідків, які зазвичай супроводжують конфлікти такого масштабу.
І йдеться не про те, що якість життя в тилу непропорційна умовам фронту. Це якраз правильно і закономірно. Йдеться про те, що в умовах загальної загрози розподіл ризиків виявився нерівномірним. В умовах повномасштабної війни захист країни має бути спільною справою. Але створюється відчуття, що її залишили під опікою одних лише військових. Які тепер стежать за тим, як влада готує систему економічного бронювання. І якщо вам здається, що у військовому середовищі все це сприймається як легалізація відкупу, то ви не помиляєтесь.
Можна зрозуміти бізнес, який хоче зберегти кваліфікованих співробітників. Можна зрозуміти владу, якій потрібно звести бюджетні доходи з видатками. Зрозуміла навіть логіка тих, хто не хоче служити і готовий за це доплачувати не воєнкому, а в бюджет. Але залишається запитання: а як у всьому цьому рівнянні планується врахувати інтереси тих, хто воює?
Війна за незалежність може перетворитися на конфлікт між бідними, в якому заможні вирішили залишитися осторонь. Мобілізація більше не буде випадковою або зумовленою конкретними потребами армії в спеціальних навичках. Економічне бронювання запровадить для цивільних осіб тариф за можливість не носити військову форму. Проте, звісно, ніхто не планує встановлювати тарифи для військових за можливість зняти форму.
Можна стверджувати, що "прейскурант відкупу" мав місце ще в минулому — і це безперечно вірно. Проте, якщо його затвердять у законодавстві, це стане свідченням того, що держава формалізує роль військових як "незахищених" у рамках своїх правил. Відслужать лише ті, хто не має фінансових можливостей, і це стане для них безстроковим обов'язком.
Війна виступає своєрідним випробуванням для нації на предмет її єдності. Це час, коли суспільство перевіряє, наскільки глибоко його члени відчувають спільність і готовність ризикувати заради спільної мети. Вона демонструє, чи готові навіть незнайомі люди об'єднувати свої зусилля, життя та ресурси для досягнення загального блага. Тому перемога у війні часто стає для народу не лише важливим досягненням, але й символом його суб'єктності та національної ідентичності.
Щоб війна могла бути сприйнята як "загальна" та "народна", офіційні правила, які регулюють життя країни в цей складний час, повинні відповідати цим критеріям. Якщо порушення цих правил стає не просто "локальним відхиленням", а новою звичкою, тоді війна перестає бути спільною справою. Вона перетворюється на щось, що передано у зовнішнє управління. "Ми заплатили за можливість не звертати уваги на вашу війну".
Війна потребує єдності. Єдність виникає з почуття справедливості. Справедливість визначається встановленням правил. Для цього правила повинні бути озвучені публічно. Проте, наразі влада обирає формулювати правила лише для тилу, уникаючи відкритої дискусії про те, яким буде майбутнє для тих, хто вже носить камуфляж. Влада воліє не піднімати питання термінів служби та демобілізації.
Проте, якщо з певної теми немає приємної відповіді, це не означає, що немає і правдивої. Навіть якщо прогноз виглядає невтішно, його варто висловити. Якщо ви не можете обіцяти нічого, окрім зусиль, страждань і відданості - знайдіть в собі сміливість визнати це.
Цілком ймовірно, що повномасштабна війна не залишає простору для демобілізації. У моїй роті близько 70% бійців служать з весни 2022 року, і якщо їх звільнять, це призведе до зупинки бойових дій. Можливо, історія не знає випадків, коли в умовах настільки інтенсивних конфліктів запроваджувалися терміни служби. Проте всі ці доводи зараз звучать у дебатах між військовими. Ті, хто має право ухвалювати рішення в цій ситуації, воліють не піднімати цю незручну тему. А ті, хто повинен ставити питання першого порядку політикам, часто забувають про це.
Якщо ми хочемо, щоб армія відчувала свою самотність, то в цій схемі треба нічого не змінювати.
