"Що таке одна сторінка?" Оксана Забужко розмірковує про створення Радіодиктанту національної єдності - 2024 11 жовтня 2024 року

Оксана Забужко в ефірі Українського Радіо.

Прекрасно, що кожного року лави тих, хто вирішує підсісти на диктант, зростають

Як це відчувається – раптово стати авторкою диктанту?

Це був мій перший досвід з диктантом. Раніше я ніколи не писала подібних текстів. Ця задача стала для мене справжнім викликом, який не зміг залишити мене байдужою. Спочатку мені було дещо незручно усвідомлювати, що я роками уникала можливості приєднатися до тих, хто, навіть у зрілому віці — чи то дорослому, чи підлітковому — все ж вирішує спробувати свої сили в освоєнні рідного правопису та базової грамотності. Рідна мова — це безкінечний процес навчання. Її не можна оволодіти раз і назавжди, і це чудово, що з кожним роком все більше людей долучаються до написання диктантів. Це вже стало гарною традицією, і приємно спостерігати, як десятки тисяч людей пишуть та надсилають свої роботи на перевірку. Я впевнена, що таких охочих стане ще більше, адже до процесу навчання української мови приєднуються також ті, хто починає вчити її у зрілому віці. Для них це не лише цікаво, але й необхідно, адже вони прагнуть перевірити свої знання та рівень володіння українською мовою.

Коли мені запропонували написати текст для цьогорічного диктанту, то я вирішила, що я таким разом махом сплачу ніби данину за всі ті роки, коли я прогулювала диктант.

Як виник цей текст, які труднощі виникали під час його написання, які були найбільші виклики, а може, деякі моменти виявилися досить простими?

Не важко — зовсім ні.

Один аркуш...

Це тому що форма коротка, чи тому що вимоги?

По-перше, необхідно створити текст певного обсягу, адже він повинен бути цілісним та осмисленим. Це має бути живий і повноцінний матеріал, що відповідає певним стандартам. Саме ця вимога часто викликає у мене розчарування. Коли мене запитують, чому я не пишу статті хоча б час від часу, я відповідаю, що проблема в обмеженнях обсягу. Коли ти маєш лише 2000 знаків, і при цьому текст повинен бути читабельним, він має бути різноманітним. Це не може бути одноманітний матеріал – необхідні інтонаційні, семантичні та смислові зміни. Уся ця робота... Здавалося б, що може бути складного в написанні однієї сторінки? Але я можу витратити на неї три тижні, постійно редагуючи та переписуючи. Насправді, це справжній виклик – створювати такі, здавалося б, прості тексти, і водночас виникає певна самоцензура. Він не повинен бути занадто особистим, не повинен містити виразний авторський стиль. Це не має бути впізнаваний синтаксис, який, скажімо, характерний для мене і який навіть американські перекладачі прощають – з довгими реченнями, вставними конструкціями, тире і так далі.

Чи виникло спокушання?

Спокуса для мене є особливим методом вираження: це те, як я пишу, спілкуюсь і міркую.

Десь буде відчуватися оця інтерпретація?

А це вже стане очевидно... Подивимося, чи серед тих, хто братиме участь у диктанті, виявляться досить уважні читачі, здатні розпізнати навіть у цьому нейтральному, максимально спрощеному та деіндивідуалізованому тексті стиль Забужко. Це справді викликає цікавість.

Це як бігти стометрівку з гирями на ногах

Що є важчим: перше чи останнє речення?

Останнє.

Якщо говорити про народження тексту.

Цей текст є результатом наполегливих зусиль. Він, без сумніву, має творчий характер і належить до літератури, проте його створення нагадує біг на коротку дистанцію з обтяженнями на ногах.

Оксана Забужко, яка візьме участь у своєрідному стометрівці на Радіодиктанті національної єдності, відбудеться 25 жовтня.

Я можу сказати одне, що це буде моє привітання Українському Радіо зі славним ювілеєм -- до сторіччя Українського Радіо.

Оксана Забужко та Олена Зелінченко в ефірі Українського Радіо.

Як зазначав один з класиків: не бійтеся звертатися до словника.

Коли мова йде про мову, можна відзначити, що, з одного боку, вона є динамічною та постійно еволюціонує, не здатна залишатися незмінною. Однак, з іншого боку, існують академічні словники, які періодично оновлюються і доповнюються новими термінами. Часто у нашій мові з'являються слова, які можуть викликати певну стурбованість, і деякі люди активно відмовляються вживати їх у повсякденному спілкуванні. Як ви ставитеся до дотримання мовних норм? Чи пишете ви так, як відчуваєте, або ж часто звертаєтеся до словників для уточнення?

Звичайно, я користуюсь словниками — і це цілком логічно. У мене, вибачте, ціла шафа словників на різних мовах, якими я займаюся. Серед них мінімум три чи чотири полиці — це українські словники, оскільки моя рідна мова — це те, з чим я працюю. Як казав класик: не бійтеся звертатися до словника. Словники — це інструменти, які завжди під рукою. Більше того, мені бракує багатьох українських словників. Пригадайте, скільки було шуму, коли з’явився словник українського сленгу. Пам’ятаю, що покійна Леся Ставицька укладала його, здається, не лише на основі польових досліджень, а й на текстах українських письменників 90-х років, коли зникла не тільки ідеологічна, а й словесна цензура, і вони дозволили собі вільно писати мовою, якою говорили. Насправді, це, вибачте, абсолютно не порівнянно з роботою, яку проводять британці. Там новий Cambridge Dictionary виходить кожні 10 років, з оновленням термінології та новими словами, адже жива мова постійно змінюється. Тим часом, адаптація нових слів та сленгу, якими зараз користуються підлітки, часто відбувається через російську мову. Це все мало б бути частиною нормального процесу розвитку мови, і чимало з цих нововведень могли б мати українські відповідники. Наприклад, «лайка» трансформувалася у «вподобайку», а слово «застосунок» з комп’ютерної термінології стало звичним. Хоча є й вдалий досвід новотворів, я не бачу належної роботи Інституту української мови. Можливо, їм варто розширити свої можливості та оновити підходи. На жаль, розвиток української мови за останнє десятиліття відбувається стрімко, але в хаотичний спосіб. І тут потрібні фахівці, які зможуть це все упорядкувати та досліджувати. У нас з’явилося багато соціолектів, і різноманіття мови в суспільстві часто зводять до одного терміна — «суржик». Багато дорослих не розуміють, де закінчується суржик і починаються діалекти. Про соціолекти знають лише філологи. Отже, роботи в цій сфері вистачає. І все це неймовірно цікаво для письменника, який у цій живій, нерозчленованій мові може вибирати те, що йому до вподоби.

Усе тримається на творчості письменників, адже саме вони є новаторами мовного мистецтва — вони працюють з мовою, як художник із фарбами. Письменники не створюють тексти для шкільних підручників чи диктантів, які повинні бути ідеально відшліфованими і зрозумілими для всіх. Їхня мета — передати свої уявлення, втілити образи, які живуть у їхній свідомості, і знайти для них найбільш відповідні слова. У нас є повна свобода: ми можемо використовувати будь-яку лексику, досліджувати різні семантичні площини, комбінувати слова та експериментувати у найрізноманітніших варіаціях. Деякі з цих ідей приживуться, а інші — ні.

Оксана Забужко в ефірі Українського Радіо.

Нещодавно, коли хтось звернувся до мене на Фейсбуці з питанням, чому я, мовляв, наслідуваю молодь і прагну бути модною, вживаючи слово "ніт", яке, на його думку, було вигадане українськими журналістами, я не змогла не відповісти. Я пояснила, що це слово з'явилося в українському мовленні завдяки Оксані Забужко в її творі "Польові дослідження з українського сексу", де воно звучить у вступі до розділу. Ніт не була мазохісткою, а звичайною жінкою, і це слово використовувалося в українській розмовній мові ще в XIX столітті, адже його вживали класики. З часом воно трохи відійшло вбік, але я вважаю, що його реабілітувала у 1996 році. Після цього журналісти підхопили його й воно знову стало частиною мови, перейшовши в розряд напівсленгових виразів. Таким чином, функція письменника полягає у відродженні слів і створенні нових, які можуть отримати визнання, але це не замінює важливої роботи професійних лінгвістів і філологів. Їхня діяльність виходить далеко за межі створення підручників для шкіл. Я добре пам'ятаю, як покійний Юрій Володимирович Шевельов глибоко досліджував цю тему на початку 90-х, хоча тоді не вдалося досягти значних змін у правопису. Саме цього мені, як професіоналу, не вистачає.

Ніби шоста чи сьома чуйка, інстинкт історії

Окрім мови, існує ще й глибоке сприйняття реальності, в якій ми живемо. Це не лише лексика, але й внутрішнє відчуття часу, емоції, які викликає війна. Яким чином усе це впливає на творчість загалом і, зокрема, на зміст Радіодиктанту?

Ви задаєте такі складні питання, що на них не можна відповісти лише есеєм. Але є одна дуже важлива річ — необхідність письменників та поетів. Як зазначав Томас Стернз Еліот, вони повинні володіти тим, що він називав історичним відчуттям або навіть історичним чуттям. Цей термін "чуття" також заслуговує на увагу, адже воно не лише означає органи чуття, а є глибшим поняттям, яке було втрачене під час сталінських чисток в українській мові. Історичне чуття подібне до шостого або сьомого сенсу, це інстинкт сприйняття історії. Це відчуття довготривалих сюжетів, що розгортаються на протязі більше ніж одного життя, іноді на століття, які формуються за певними законами композиції. Коли ти здатний "зловити" цю хвилю, то можеш зрозуміти, куди вона веде, особливо якщо підкріпиш свої знання розумними історичними книгами. Відтак, хороші письменники часто стають непоганими прогнозистами. В наші часи, коли ми стикаємося з тотальною кризою уяви — погляньте на світову політику після 24 лютого, де всі кричать про несподіванки, неможливо не згадати: як це могло бути несподіваним? Якщо у вас немає уяви, то чому б не знайти когось, хто міг би подумати і передбачити цю поведінку Росії? Справжня глобальна криза, коли світ спостерігає за Путіним з безпорадністю, є наслідком кризи уяви і занепаду художньої літератури, яка могла б стати ресурсом для розвитку уяви. На жаль, ми маємо велику кризу уяви, і питання "Хто б міг подумати?" стало актуальним. Але, підсумовуючи, я хочу підкреслити, що окрім мови, нам, письменникам, не дано нічого емпірично. Як сказав Гайдеґґер, мова — це дім буття. Вона визначає наш світогляд, здатність розуміти та прогнозувати події, встановлювати причинно-наслідкові зв'язки і ухвалювати рішення, у тому числі для власної безпеки. Все це обмежено нашим мовним запасом. Те, чого ми не можемо висловити, залишається для нас невидимим. Тому, політичний аспект письменницької професії полягає в тому, щоб називати речі своїми іменами. Чим більше ми це робимо, тим більше влада намагається нас контролювати. Орвелл почав працювати над "1984" з аналізу деградації англійської мови в часи війни. Мова, що перетворюється на пропаганду, спотворює реальність. І письменники, як санітари, повинні реагувати на ці зміни. Ми чуємо про них за багато років до того, як починають лунати перші постріли, а агресія з'являється в мас-медіа.

Досліджуйте також: Радіодиктант єдності нації - 2024: Суспільне представило автора та читця.