Путін втратив свою найстрашнішу зброю, яка перевершує навіть ядерну.
Спочатку путін програв першу фазу війни. Це був серйозний шок як для російського населення, так і для путіна. Але це не було для нього катастрофою. Потужна пропагандистська компанія кремля значною мірою відволікла увагу і російських еліт, і російського населення
Ніхто не звернув увагу на те, що після цієї поразки було втрачено головну мету першого етапу війни, яку Путін назвав "спеціальною військовою операцією". Водночас ми розуміли, що він зазнав серйозної поразки, яка значно підірвала його владу, але це ще не була наша перемога. Подальші події показали, що Путіну вдалося стабілізувати ситуацію на фронтах і перевести війну у тривалий формат.
Він сподівався, що за допомогою впливової агентури у ключових столицях світу та п'ятої колони в Україні йому вдасться зруйнувати єдність антипутінської коаліції і єднання українського народу. На міжнародній арені він досягнув значних успіхів: понад пів року він блокував роботу Конгресу США щодо виділення фінансової допомоги Україні. Це суттєво знизило наші можливості на фронті, дозволивши путіну на деяких ділянках перехопити ініціативу. Завдяки величезним зусиллям ЗСУ вдалося уникнути стратегічного прориву російських сил. Згодом фронт стабілізувався, і путін перейшов до підривної та диверсійної діяльності у США, Європі та Україні.
На цьому етапі для Путіна головним і, можливо, єдиним завданням було привести Дональда Трампа у Білий дім. І все в нього складалося добре. Однак несподівано Джо Байден зняв свою кандидатуру, відкривши шлях до перемоги Камалі Гарріс. Це було не просто несподіванкою, а справжнім шоком, оскільки такий крок мудрого Байдена повністю зламав усі плани Путіна і може стати для нього катастрофою. Водночас в Україні значно активізувалася п'ята колона. Скориставшись серйозними проблемами в забезпеченні країни електроенергією після майже повного знищення генерації теплових електростанцій, путінські диверсанти почали дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію. Вони вміло підігрівали невдоволення українців через відсутність електроенергії, високі тарифи, тяжкі умови життя і деякі питання несправедливої мобілізації. До цього додалися ще й політико-юридичні аспекти з так званою нелегітимністю президента Зеленського. Усі ці диверсійні операції ворогів України були чітко скоординовані з Кремлем, оскільки Путін також долучився до протиправного тлумачення повноважень президента України під час воєнного стану.
Незважаючи на всі невдачі, які трапилися, він продовжував вірити в свої можливості підкорити Україну. Однак найбільшим сюрпризом для путіна стали дії ЗСУ, які змогли успішно прорвати російські кордони і захопити значну частину території росії. Війна перенеслася безпосередньо на російську землю. Це може стати катастрофою для путіна, адже всі попередні домовленості про можливе перемир'я на його умовах були повністю зруйновані, і його стратегічні плани прориву на територію України, що могли змінити хід війни, також зазнали краху.
Складається враження, що тепер Путін покладає всі надії на свою основну зброю, яка, до речі, зовсім не є ядерною. Саме цей інструмент довгі роки був основним важелем, що суттєво впливав на міжнародне становище Росії та його самого як лідера цієї держави. Але чи виправдані його надії? Чи зможе ця зброя дійсно мати вирішальне значення в тій критичній ситуації, до якої Путін довів Росію і себе? Давайте спробуємо розібратися. Що ж це за зброя?
Страх! Так, саме страх, поєднаний з потужною пропагандистською кампанією і є його головною зброєю, на яку він може сподіватись, як на рятівне коло. Колись і гітлер, доживаючи останні дні глибоко у бункері, продовжував сподіватись на "зброю відплати", тобто атомну бомбу. путін, маючи величезний ядерний потенціал, сподівався так залякати людство, усі країни і народи, перш за все лідерів ядерних держав. Можна з великою ймовірністю стверджувати, що страх європейських лідерів перед цинічним шантажем і погрозами гітлера став головною причиною Другої світової війни. Саме європейські лідери дали можливість фактично прийти гітлеру до влади у Німеччині. Потім їх потурання і бездіяльність, коли гітлер порушив Версальський договір і почав надзвичайно швидкими темпами створювати надпотужні збройні сили. Страх перед гітлером і намагання догодити у нахабних вимогах щодо територіальної цілісності Чехословаччини призвели до значно більших вимог.
Згадаймо, як Велика Британія тривалий час самотужки протистояла гітлерівській агресії. На лист з проханням про допомогу, який Вінстон Черчилль надіслав Сталіну, той навіть не відповів. Що ж він міг відповісти, якщо фактично був союзником Гітлера? Рузвельт також довгий час відмовляв Великій Британії у допомозі. Черчилль просив у США списані есмінці для посилення оборони острова та кілька сотень нових літаків. Однак Рузвельт відмовляв, посилаючись на нейтралітет США і прерогативу Конгресу, який тоді перебував під впливом американців, що не бажали втручатися у війну. Ні жахливі бомбардування британських міст, ні знищення цілих поселень, ні багатотисячні мітинги не впливали на Рузвельта. На той час в Західній Європі була окупаційна армія Німеччини з близько двох мільйонів солдатів та величезною кількістю озброєнь, у той час як армія США налічувала близько 80 тисяч солдатів. Крім того, ймовірно, Рузвельт знав, що десятки підводних човнів Гітлера вже оточили східне узбережжя США, а їх командири в перископи бачили американські міста. Але цей страх зник у Рузвельта відразу після нападу на Перл-Харбор. І як би не прагнув американський народ уникнути війни, вона прийшла в кожну американську сім'ю.
Страх був завжди однією із головних компонентів державної політики вищого кремлівського керівництва. Достатньо згадати Карибський конфлікт. Нахабний і цинічний Микита Хрущов в непристойній агресивній формі вів переговори з президентом США, ще молодим і не дуже досвідченим Кеннеді, коли погрожував США ядерними ракетами, які радянський союз, як він його шантажував, виробляє в такій кількості, наче "пече пиріжки". Але Кеннеді не злякався Хрущова. Цей конфлікт, який міг реально завершитись ядерною війною, успішно вичерпався. І тільки тому, що молодий Кеннеді не злякався погроз нахабного Хрущова. Але у випадку, якби й злякався, то на Кубі було б розміщено близько 50 тис. радянських солдатів і ядерні ракети: Р-12 -- 14 шт., Р-16 -- 17 шт. (до речі, ракети Р-12 і Р-16 українського виробництва). Як згодом з'ясувалось, у радянського союзу на той час було лише дві балістичні ядерні ракети, а не тисячі, якими погрожував Хрущов.
Багато аналітиків давно звернули увагу на те, що Путін є старанним учнем Гітлера. Він перейняв багато з його методів, включаючи використання пропаганди серед населення своєї країни. Також Путін активно застосовує погрози ядерного удару щодо країн та народів, які можуть становити загрозу. Лідери Заходу знову виявилися недостатньо рішучими у відповідь на претензії Путіна на світову гегемонію, про що він відкрито заявив на Мюнхенській конференції у 2007 році. З того часу Путін послідовно нарощує військову міць, стаючи все більш агресивним і зухвалим. Основою його політики залишається страх західних лідерів перед значним ядерним арсеналом.
Ця стратегія виявилася дієвою, вона справді працювала. Жоден із західних лідерів не бажав конфлікту з Путіним і схилявся до поступок його агресивним діям. Результат відомий усім: масштабна війна проти України. І сталося так, що єдиною країною у світі, яка не злякалася ні Путіна, ні його ядерного арсеналу, стала Україна.
Почавши цю війну, Путін докладав максимум зусиль, щоб залякати західних лідерів і перешкодити їм надати допомогу. Крім того, він розгорнув масштабну пропагандистську кампанію серед громадян західних країн, особливо в США, з метою переконати їх, що конфлікт в Україні є для них "чужою війною". Однак, Путін зазнав поразки у цій пропагандистській війні.
Першим, хто подолав страх перед Путіним, став президент США Джо Байден. Саме завдяки його лідерству була чітко сформована американська політика щодо масштабної підтримки України та створення потужної антипутінської коаліції. Важливо зазначити, що народи європейських країн та американський народ підтримали і продовжують підтримувати справедливу боротьбу українців за свою незалежність. Путінські погрози застосувати ядерну зброю, висловлені як ним особисто, так і його найближчими прихильниками, не впливають ні на звичайних людей, ні на лідерів країн. Хоча багато хто задається питанням, що станеться, якщо Путін дійсно використає ядерну зброю або мобілізує мільйони російських чоловіків для збройного нападу на європейські країни. Поки Україна бореться і стримує агресію Путіна, війна не прийде ні в європейські, ні в американські родини. Російська агентура — це путінські камікадзе, які здатні не тільки спробувати захопити Капітолій, але й готові померти за Путіна. До цього їх і закликає "патріарх" Кіріл. Завдяки пропаганді Путіну вдалося створити нову історичну спільноту "зомбі-рашистів".
Останнім місяцями значно посилилась пропагандистська кампанія кремля. Вона спрямована перш за все на свідомість людей, які володіють російською мовою. Завдання путінської пропаганди -- сіяти недовіру до ЗСУ, підривати авторитет українського військового керівництва і бойовий дух українських воїнів. Але головне завдання цієї пропаганди -- нагнітати страх як в Україні, так і у світі перед могутністю путіна! І тут Україна нанесла путіну смертельну поразку -- заборонивши російську церкву на території України. При усіх наявних проблемах цього закону, можна стверджувати, що Україна ухвалила історичне рішення, яке назавжди позбавить український народ рабської віри Кремля, адже російська церква збула найбільш потужною пропагандистською зброєю путіна, яка мала істотний вплив на свідомість мільйонів українців і яка століттями намагалася тримати українців у покорі і страху.
Але ситуація різко змінилася. путін швидкими темпами почав втрачати міжнародний авторитет і все менше і менше нагадувати одного зі світових лідерів, до чого постійно намагається привчити світ і російське населення. Потужний прорив ЗСУ кордонів росії та перенесення війни на територію росії все кардинально змінило. Повністю розмиті усі так звані червоні лінії, які західні лідери самі для себе і видумали, як результат страху перед могутністю путіна. Різко змінився тон кремлівських пропагандистів на центральних телеканалах росії. Вони почали активно піддавати критиці не тільки військове керівництво рф, яке допустила окупацію значної території росії і не спроможність протистояти ЗСУ, але й безпосередньо путіна, за його безпорадність і не здатність підняти населення на "священную войну". Більше того, навіть соціологічні центри росії, які повністю контролюються Кремлем, оголосили про значне падіння рейтингу путіна. Зараз його підтримує приблизно 73% населення росії, що є найменшою його підтримкою за останній рік, півтора. путін здійснює якісь мало зрозумілі, державні візити до іноземних держав, у той час, коли на території росії йде справжня війна, або в деякі суб'єкти федерації. Попри те, що вже значний проміжок часу увесь світ обговорює успішну атаку ЗСУ на територію росії і бойові дії на значній її території, путін поки що навіть не пояснив російському населенню, як він міг це допустити. Сотні тисяч біженців із прикордонних російських територій, які під контролем ЗСУ і захоплення понад 1300 кв км російської території та близько 100 населених пунктів, є наочною агітацією проти путіна і доказом неспроможності його влади. Стає все більш очевидним, що путін доживає останній період свого існування. Його владі приходить кінець. Найближчі тижні, а може місяці можуть бути вирішальними щодо подальшої долі путіна і його влади, а також війни.
Які можливі сценарії зміни влади в Росії? Щоб краще це зрозуміти, варто повернутися до історії кремлівських правителів за останні 100-120 років. Не секрет, що Путін живе минулим, зокрема ідеалізує Російську імперію, велич СРСР та абсолютну владу диктаторів і тиранів, які правили в Кремлі. Жоден із цих правителів не позбувся своєї влади демократичним шляхом. Зміна влади відбувалась або насильницьким шляхом, як це було під час Жовтневого перевороту, або в результаті інтриг найближчого оточення лідера. Так, Ленін, можливо, не був убитий волинською есеркою Фані Каплан чи хворобою, а став жертвою інтриг другої особи в післяреволюційній Росії — Якова Свердлова. Проте, як показало подальше життя, головним ідеологом його вбивства, ймовірно, був Сталін. Влада Сталіна була величезною, його авторитет — грандіозним, як переможця у війні, але це не завадило його соратникам організувати його вбивство. В результаті до влади прийшов Микита Хрущов, який позиціонував себе українцем, хоча насправді був росіянином. Хрущов також не втримався довго у владі; соратники здійснили проти нього заколот і позбавили його влади. На довгий час керівником став Леонід Брежнєв. Він позбувся влади природним шляхом. Після нього була низка кремлівських похоронів, і нарешті до влади прийшов Михайло Горбачов, якого теж позбавили влади насильницьким шляхом, фактично примусивши передати владу Борису Єльцину, але вже президенту не СРСР, а Росії. СРСР припинив своє існування. 24 роки тому Борис Єльцин оголосив Путіна своїм наступником, і з цього періоду Путін володар Російської Федерації, маючи владу, якої не мав жоден правитель Росії. Але це не означає, що Путін може втратити її демократичним шляхом. Це майже нереально в умовах сучасної Росії. Найбільш вірогідним сценарієм є те, що Путін втратить владу так само, як і решта кремлівських правителів. Варіантів може бути декілька — державний заколот, вбивство, природна смерть.
Як свідчить історія кремлівських правителів, найбільшу небезпеку для диктатури, зокрема режиму Путіна, становлять його наближені. Відомо, що чим менш демократичним стає режим, тим більше диктатор залежить від вузького кола довірених осіб, щоб утриматися при владі. Проте зворотним боком цього є те, що режим Путіна може впасти, якщо втратить підтримку саме цієї невеликої групи. Хоча майбутнє передбачити неможливо, аналіз наявних даних про структуру російського режиму та історію падіння тиранів свідчить, що головна загроза виходить не від масових протестів, а від найближчого оточення диктатора. Також, з історії кремлівських правителів відомо, що кожен з них втрачав владу по-своєму, але цей процес ніколи не був демократичним, як у цивілізованих країнах через вибори.
Що стосується путіна, то багато що залежатиме від того, як саме путін залишить свою посаду. Є теорія, згідно з якою, якщо диктаторам, що називається, дозволяють помирати природною смертю, це зазвичай означає, що еліта має на прикметі когось іншого, хто може стати консенсусним кандидатом на чолі режиму. В іншому випадку вони мали б виступити проти диктатора в той момент, коли він здасться хоч трохи слабшим і почне втрачати владу.
Уже зараз помітно, що російські еліти шукають консенсусну фігуру, яка могла б замінити Путіна. Кандидатів на цю роль є кілька, і їхня кількість постійно змінюється. Однак заміна Путіна можлива лише тоді, коли буде знайдена спільно узгоджена особа, яка стане наступником для всіх еліт. Цей процес проходить з великою швидкістю, адже російські еліти розуміють, що Путін завів країну в глухий кут.
Чи здатне російське населення активно долучитися до цього процесу? Вплив звичайних громадян у Росії є досить обмеженим. Це не випадковість, адже держава витратила значні ресурси і час, щоб зменшити потенційну загрозу з боку масових протестів. За нормальних обставин можливий сценарій, коли громадянське суспільство мобілізується, і люди виходять на вулиці. Зі збільшенням кількості протестувальників режим стикається з вибором: дозволити протестам продовжуватися, що демонструє слабкість і втрату контролю, або вдатися до насильства, що несе великі ризики. Застосування насильства може призвести до розколу всередині режиму, коли солдати чи поліцейські відмовляться виконувати накази, або хтось з еліти вирішить виступити проти. Проблема сучасної Росії полягає в тому, що мобілізація значної кількості людей на вуличні протести є вкрай складною через високий ризик для учасників. Це цілком зрозуміло. Інший аспект — зовнішні фактори, які можуть вплинути на повалення путіна. Головна причина — війна Росії проти України. Найімовірніший сценарій втрати влади путіним — перемога України та поразка російської армії, що можливо за умови достатньої підтримки з боку західних країн. Путін, розуміючи це, зробить усе, щоб утриматись при владі, оскільки знає, що більшість диктаторів у підсумку опиняються у в'язниці, у вигнанні або гинуть після втрати влади. Його доля тепер безпосередньо пов'язана з результатом війни, і можна уявити, що він може навіть вдатися до використання ядерної зброї, аби не програти. Це викликає занепокоєння в західних столицях: підтримка України, достатня для її перемоги, може поставити путіна у безвихідь. Додатково, дуже символічним є рішення влади Греції, яке позбавило путіна контролю над монастирями на Святій горі Афон, більше не визнаючи його покровителем Святих отців.
Якби Путін серйозно розглядав можливість застосування тактичної або стратегічної ядерної зброї в Україні чи проти західних країн, імовірно, що еліти намагалися б його усунути від влади. Це цілком логічно. Вони розуміють, що їхні шанси на виживання різко знизяться, якщо Росія використає ядерну зброю. Ідея про те, що вони могли б спробувати його усунути, може здатися незвичною.
Безумовно, путін виглядає могутнім, сидячи за довгими столами в розкішних палацах, оточений озброєною охороною. Проте його сила тримається лише завдяки вірі оточуючих у його могутність. Як тільки люди навколо нього вирішать, що пора його усунути, вони це зроблять. Кожен з його оточення розуміє, що застосування навіть тактичної ядерної зброї в Україні може спричинити відповідний удар з боку США. Чи змінить це їхнє ставлення до режиму? Цілком можливо, адже кожен прагне жити, кожен бажає безпеки для своїх дітей. І ризик катастрофи завжди присутній.
Отже, ми маємо вагомі підстави вважати, що навіть спроба путіна застосувати тактичну ядерну зброю в Україні неминуче спричинить його крах і крах його режиму в цілому.
Це кінцева битва путіна. І надії на порятунок у нього більше немає.
(При підготовці цього матеріалу були використані деякі фрагменти із книги політолога Марселя Дірсуса (Marcel A. Dirsus) "Як падають тирани", яка вийшла в липні і яку "The Economist" нещодавно включив до списку кращих книг 2024 року).
