Нобелівська премія з економіки 2024 року - новини з Ватикану
У сьогоднішньому випуску нашої рубрики "Ойкономія. Християнський погляд на економічне життя" ми представляємо результати роботи цьогорічних лауреатів Нобелівської премії з економіки, що гармонійно поєднуються з основними принципами соціальної доктрини Церкви.
Нобелівська премія з економіки 2024 року була присуджена Дарону Аджемоглу, Саймону Джонсону та Джеймсу А. Робінсону за їхній видатний внесок у розуміння того, як політичні та економічні інституції впливають на добробут країн. Їхні дослідження допомогли висвітлити складні процеси, які визначають, чому одні країни процвітають, а інші залишаються в бідності. Цінність цього дослідження для людства полягає в тому, що воно не тільки пояснює економічну нерівність між країнами, але й дає конкретні рекомендації щодо того, як створювати інституції, що сприяють сталому розвитку, демократії та економічній справедливості.
Основним відкриттям лауреатів є те, що інституції є ключовими рушіями економічного зростання. Дослідники розрізняють два типи інституцій: інклюзивні та екстрактивні. Інклюзивні інституції створюють умови, в яких всі верстви населення можуть брати участь у політичному та економічному житті, сприяючи інноваціям, інвестиціям і загальному добробуту суспільства. Ці інституції дозволяють людям реалізовувати свої здібності, забезпечують рівний доступ до ресурсів і захищають права на власність, що стимулює зростання. Натомість екстрактивні інституції, які зосереджують владу і ресурси в руках невеликої еліти, перешкоджають економічному розвитку. Вони експлуатують більшість населення для вигоди привілейованих груп, створюючи суспільства з глибокими соціальними та економічними розривами, що веде до бідності та корупції.
Ця класифікація інституцій допомагає зрозуміти, чому в окремих країнах бідність може залишатися незмінною протягом багатьох років, навіть за наявності природних ресурсів або сприятливих умов для економічного розвитку. Досі багато людей вважали, що основним фактором економічного зростання є доступ до ресурсів чи інновацій. Однак дослідження, проведені лауреатами премій, демонструють, що інституції мають ще більшу вагу. Без належних інституцій навіть найцінніші ресурси чи передові технології не здатні забезпечити стабільний розвиток.
Історична частина їхніх досліджень також важлива для розуміння сучасної глобальної економічної нерівності. Лауреати проаналізували вплив колоніальних інституцій, які були запроваджені європейськими колонізаторами з XVI століття. Вони виявили, що в країнах, де колонізатори встановлювали інклюзивні інституції, з часом відбулося економічне зростання і розвиток демократії. Наприклад, у США та Канаді, де переселенці будували нові суспільства з акцентом на приватну власність, захист прав і верховенство права, були створені умови для економічного процвітання. Водночас у колоніях Латинської Америки чи Африки, де колонізатори експлуатували ресурси і місцеве населення, залишилися екстрактивні інституції, які пригнічували більшість і збагачували еліту. Ці системи продовжують впливати на країни сьогодні, зберігаючи нерівність і бідність.
Однією з ключових тем цього дослідження є концепція "реверсії багатства", яка розкриває причини, чому держави, що колись процвітали перед колонізацією, нині опинилися у стані бідності. Наприклад, на етапі європейського колоніалізму країни, такі як Індія та Мексика, демонстрували високий рівень урбанізації і економічного добробуту. Однак із приходом колонізаторів були встановлені експлуатаційні системи, наслідки яких відчуваються і після отримання незалежності. У той же час, менш розвинуті на той момент країни, такі як США та Канада, змогли впровадити інклюзивні інституції, що сприяло їхньому становленню на світовій економічній арені. Цей явище підкреслює критичну важливість інституційної структури для подальшого розвитку нації.
Дослідження також висвітлює, чому реформування екстрактивних інституцій є надзвичайно складним завданням. Автори підкреслюють наявність так званої проблеми зобов'язань — ситуації, коли правляча еліта виявляє небажання відмовитися від своїх привілеїв, навіть якщо це шкодить загальному прогресу. Це призводить до того, що країни з екстрактивними інститутами залишаються в замкнутому колі, де лише незначна частина населення отримує прибуток, тоді як більшість живе в умовах бідності. Нездатність здійснити реформи з середини країни веде до застою, бідності та корупції. Проте автори також демонструють, що зміни можливі через процеси демократизації та активізацію суспільства. Вони аналізують приклади країн, які змогли подолати екстрактивні системи та перейти до демократичного розвитку, що дозволило їм досягти економічного зростання.
Демократія та принципи верховенства права є ключовими елементами, які впливають не лише на політичну, а й на економічну стабільність. Дослідження свідчать, що країни, які впроваджують демократичні інститути, мають вищі шанси на стійке економічне зростання. Демократичні системи забезпечують громадянам можливість контролювати дії уряду та вимагати звітності від політичних лідерів, що сприяє зменшенню корупційних ризиків і підвищенню ефективності використання ресурсів. У таких умовах люди отримують більше шансів для особистісного розвитку, що, в свою чергу, позитивно відображається на загальному економічному прогресі.
Ця концепція відображає християнське сприйняття справедливості та цінності людської особистості. Відповідно до соціальної доктрини Церкви, кожна особа має право на гідне існування та активну участь у політичному й економічному житті спільноти. Економічні системи повинні бути організовані так, щоб сприяти загальному благу, а не лише інтересам еліт. Як свідчать дослідження лауреатів, інклюзивні інституції створюють умови, за яких кожен може реалізувати свої таланти, що відповідає християнським засадам рівності, справедливості та субсидіарності.
Принцип субсидіарності, який є одним з основоположних аспектів соціальної доктрини Церкви, передбачає, що рішення повинні прийматися на найнижчому можливому рівні, тобто найближчому до окремої особи або громади, здатної їх реалізувати. Це означає, що вищі інституції чи органи влади повинні втручатися лише в тих випадках, коли нижчі рівні не можуть самостійно вирішити питання або їхні зусилля є недостатніми. Такий підхід має на меті зберегти автономію та свободу індивіда і спільнот, а також запобігти надмірній централізації влади.
У рамках дослідження Нобелівських лауреатів принцип субсидіарності акцентує увагу на необхідності створення інклюзивних інституцій, які надають громадянам можливість активно залучатися до політичних та економічних процесів на місцевому рівні. Такі інституції, що підтримують самостійне вирішення проблем громадами та участь у розподілі ресурсів, відіграють важливу роль у підвищенні загального добробуту та сприянні стабільному розвитку. Відповідно до цього принципу, завдання інституцій полягає не лише в захисті прав людей, але й у забезпеченні їхньої активної участі у суспільному житті, що є основою для побудови справедливого та гармонійного суспільства.
Цінність цього дослідження для суспільства полягає в його здатності запропонувати конкретні рекомендації щодо реформування екстрактивних інституцій та створення інклюзивних систем. Автори не лише закладають теоретичну основу, але й розробляють практичні стратегії для трансформації інституцій, які можуть бути корисними для урядів та міжнародних організацій. Їхня праця вже має вплив на політичні рішення в багатьох країнах, оскільки надає інструменти для аналізу інституційних структур і допомагає визначити, які зміни потрібні для забезпечення стійкого економічного розвитку.
Нагородження Нобелівською премією з економіки за ці дослідження підкреслює їхню важливість не лише в науковій сфері, але й для світового розвитку. Роботи Аджемоглу, Джонсона і Робінсона відкривають новий погляд на корені бідності та нерівності, а також пропонують шляхи для формування справедливих інститутів, здатних забезпечити добробут для всіх верств населення.
