На кордоні висить напис: "Граница России - священна і недоторканна". А ми просто "доторкнулися" до неї, - поділився військовий Юрій Турлай.
Командир взводу 103-ї окремої бригади ТрО Юрій Турлай в інтерв'ю УНІАН розповів про участь у наступі на Курщину, доцільність цієї операції, та чи становлять загрозу для ЗСУ солдати КНДР.
Юрій Турлай, житель Чернівців, відомий під позивним "Рудольф", розпочав боротьбу з російськими агресорами ще в 2014 році. З моменту повномасштабного вторгнення він одразу ж приєднався до лав добровольців. Як частина 107-ї окремої бригади Сил тероборони Збройних сил України, він активно сприяв деокупації Харківщини. Пізніше, служачи в 103-й окремій бригаді Сил тероборони імені митрополита Андрея Шептицького, він обороняв складний напрямок у Куп'янському районі.
Наприкінці 2023 року "Рудольф" здобув високу військову нагороду - нагрудний знак "Срібний хрест" від тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного - "за успішне виконання завдань та високі показники в бойовій підготовці". А у серпні 2024 року, разом із своює бригадою, військовослужбовець вже брав участь у Курському наступі.
Юрій "Рудольф" Турлай поділився своїми спогадами з УНІАН під час реабілітації у рідних Чернівцях, розповідаючи про те, як відбувалася операція на території Росії, які завдання стояли перед Силами оборони, а також про втрати, поранення та неймовірні випадки, коли вдавалося вижити в здавалося б безнадійних умовах.
"Рудольфе, які враження у вас залишила Курська операція?"
Це були перші числа серпня. Ми тоді стояли на Білопіллі (місто на Сумщині, - УНІАН). Це вважалося, типу, відновлення. Там справді спокійніше порівняно з Куп'янським напрямком, де ми перебували до того, і де до окупантів залишалося метрів сорок. Вони постійно лупили по нас під час заходів та виходів із позицій, ми мали втрати...
Нам оголосили, що нас чекає переїзд. Виникли запитання: куди ж? У Запоріжжя? А може, до Нью-Йорка (село в Донецькій області, - УНІАН) для підсилення? До останнього моменту ніхто з нас не мав жодної інформації, все трималося в суворій таємниці.
Нарешті командир роти виголосив: "Хлопці, ми входимо на ворожу територію". Багато хто був у шоковому стані. А я лише сміявся, адже на таку ризиковану справу міг піти тільки Сирський. У той час як Залужний колись зазначав, що не бачить ясного шляху для подальшого наступу і не знає, що робити після захоплення плацдарму. Я кажу своїм хлопцям: "Так, друзі, готуємося, і дуже серйозно. Відправляємося в гості до тих 'оленів' на бій".
Командир роти дав завдання, карту, пояснив, куди і як заходимо.
Згідно з нашим планом, перші в атаку виходили штурмовики. Наша задача полягала в тому, щоб закріпитися безпосередньо за ними. Ми наступали з одного з сіл на Сумщині. Командир роти надіслав мене туди за день до основного наступу, щоб я підготував позиції для підрозділу. Я побачив велику кількість наших військ, безліч техніки – як української, так і іноземної. І це була лише невелика частина всього, що було розгорнуто. Операція дійсно мала грандіозні масштаби.
На наступний день, як тільки ми увійшли до лісу, російські війська виявили наш пересування і почали обстрілювати селище КАБами. Вже через два дні воно було повністю знищене.
Вхід на ворожу територію планувався через день, але ситуація змінилася. Вночі, коли ми спали, наші хлопці раптом почали вести артилерійський вогонь! Уже до обіду командир роти звітував, що ми просунулися на 15 кілометрів углиб Курської області. І що цікаво, все це сталося без жодного пострілу з нашого боку, без жодного пораненого — в чистому вигляді.
Яким чином це стало можливим?
Розвідка виконала свою задачу на високому рівні. Усе було ретельно сплановано: швидкий наступ, розширення фронту. Виявили слабкі місця, де російські військові розмістили своїх "цвіркунів". Усі вони - строковики. Поглянеш на них, і видно, що у них абсолютно нульовий досвід. Схоже, що вони тільки-но приєдналися до армії.
І хоча всі навколо святкували швидке досягнення, я не відчував радості, оскільки розумів, що попереду чекає неприємність. На війні це відбувається постійно: після будь-яких позитивних новин завжди приходить щось негативне. І так воно й сталося.
Що ж сталося потім? Чи є у вас спогади про подібний випадок?
Одного разу ми вирушили на Курщину разом із прикордонниками. Нас було вісім бійців тероборони, і стільки ж з їхнього боку. Ночували ми в лісі. Вранці стартували на макспрошках (американських бронетранспортерах, що мають захист від мін і засідок - УНІАН). Попереду їхав наш командир, а ми з хлопцями розмістилися у другій машині. Я просив уникати колон з шести автомобілів, і командир прислухався до моєї пропозиції.
Ми прибули до Любимівки, невеличкого села в Курській області, і прийняли позицію в круговій обороні. Нам надавали координати для заїзду, але обстановка змінювалася стрімко через початок обстрілів. Один з підрозділів, не дотримавшись заходів безпеки, спустився з лісу до дороги на ночівлю і ввімкнув телефони. Це призвело до того, що на нас почали з’являтися дрони-суперники, такі як "Суперкам" для аерофотозйомки та "Валькірії", що виконували розвідку і коригування вогню. Ця російська техніка безперервно кружляла над нами. Внаслідок того, що хлопці ввімкнули свої телефони, по їхньому місцю розташування одразу ж вдарило три керовані авіаційні бомби. В результаті цього ми втратили багато бійців. Це жахливі реалії війни – так я це бачу...
Довелося виїхати, перегрупуватися і знову рушати на Любимівку. Вдруге заїжджали на звичайних джипах. Уже було простіше. Одразу знайшли хату, підвал, усе перевірили і там зупинилися. Звідти заступали на позиції у селі Вишневе. Там пробули півтора тижня. Взагалі не було жодного "трьохсотого", прильоту, усе чисто. Тоді як на сусідній позиції бійців через шість годин після заходу просто рознесло.
Як ви вважаєте, які можуть бути причини цього явища?
Там просто не було старшого групи. Він завжди повинен бути присутнім, щоб нагадувати всім, що дозволено, а що заборонено.
Я завжди поруч зі своїми товаришами по окопах, ніколи не відпускаю їх на самоті. Розумію, що несу відповідальність за них і мушу вивести їх з будь-якої ситуації. Завжди більше дбаю про них, а не про власне благополуччя. Бували випадки, коли я зовсім не дбав про себе. Іноді мені доводилося стримувати себе, адже вдома чекають маленькі діти...
Куди вас відправили після Вишневого?
Згодом ми розширилися вліво, у бік села Комарівка, що розташоване приблизно за 40 кілометрів від українсько-російського кордону. Цю позицію ворог обстрілював дуже інтенсивно. Нас попереджали: "Хлопці, остерігайтеся, там можуть бути проблеми". Лише ми почали вивантажуватися, як одразу ж у нас влучила протитанкова керована ракета (ПТКР) - машина згоріла дотла. Потім почали працювати міномети. Ми кинулися врозтіч, у хлопців речі розлетілися в різні боки. Я на ходу встиг спіймати свій рюкзак, але каска злетіла з голови.
Я пробіг триста метрів до найближчого підвалу, викликав своїх по позивних. На щастя, всі відповіли. Фух, як же полегшало! Адже висадка була такою потужною, що могла нас усіх знищити. Хлопці проявили кмітливість: вони стрибнули в яр, перечекали обстріл і миттєво ринули в підвал.
До другого сховку нас довів провідник. Потім ми рвонули у посадку, де провели п'ять годин, бо над нами постійно висіли дрони. Опівдні на сусідню позицію почали заходити наші морпіхи. Я вхопився за голову: куди вони йдуть серед білого дня, їх же дрони одразу змалюють? Кажу своїм: "Хлопці, глибше в посадку, бо зараз таке почнеться". І тут як вгатило FPV-шками. Чую: "двісті", "триста".
Далі почали по нас працювати. Я скомандував закопуватися під берег. Ми просунулися, знайшли наших гранатометників, заховалися під маскувальну сітку, сидимо. Раптом кажуть: "У нас - триста". Дивлюся - наш медик Орест упав. Хутко його затягуємо до свого укриття, розрізаємо одяг. Але допомогти йому вже нічим не могли: осколок від 120-ки (міномет калібру 120 мм, - УНІАН) поцілив прямо в артерію. За кілька хвилин Орест стік кров'ю. Уночі ми винесли його і повернулися назад.
Там, поблизу Комарівки, ми провели чотири дні у повній ізоляції. Ми опинилися фактично в оточенні, не маючи можливості вийти, оскільки наші позиції постійно піддавалися обстрілу. Варто було лише висунутися, як миттєво ставали жертвами. Вода й їжа у нас закінчилися.
Як ви рятувалися?
Щоби вижити, діставали їжу із наплічників убитих росіян. Воду економили, пили по пів ковточка. "Рибачок" - відчайдушний вояка - із хлопцями вискочили у село, принесли води. Навіть коньяку трохи знайшли.
Але все у тих росіян - не найкраще. Навіть кукурудза якась дрібна. Лише кавуни на городі справді смачні. Хлопці їх приносили в підвал, а потім із задоволенням їх їли...
Взагалі, коли вперше заходили, така якась депресуха охоплювала. І як тільки переїжджаєш через той кацапський розгашений контрольний пункт на територію України - не можеш надихатись рідним повітрям. Тішишся, що вдома. Усі казали, що мали схожі відчуття. Воно якось на підсвідомості спрацьовує. Пізніше на Курщину з'їхалося багато наших, і стало якось морально легше.
Як на вас реагували місцеві?
Я не спілкувався з ними особисто, але бійці з сусіднього батальйону ділилися історією про те, як завітали до однієї оселі. Господиня почала їх вигнати, вигукуючи: "Ідіть звідси". Але згодом з'ясувалося, що в її підвалі ховався синок, який стріляв у наших під Покровськом. Його потім віддали в обмін.
Багато місцевих жителів втекли після прибуття ЗСУ. В одній оселі залишився собака. Це чудовий тер'єр. Його залишили, але він все ще вірно охороняє дім. Спочатку він був наляканий, але вже через кілька годин почав підходити, щоб гратися. Я попросив хлопців наглядати за ним і забрати з собою пізніше.
А як ви вийшли із оточення в Комарівці?
На четвертий день нашого перебування нас знову вирішили замінити. І знову бійці виходять на позиції серед білого дня! Лише-но вони ступають на землю – починаються обстріли, багато поранених. Одному з них перебило обидві ноги, руки, а в грудях – безліч осколків. Він просив, щоб його добили, адже страждав нестерпно. Ми затягнули його у рівчак і прикрили гілками. Також постраждали хлопці з моєї групи. Кажу одному: "Вересе, йди на край посадки. Поки інші виходять, прикривай їх". Вивели "трьохсотих". Боець, який просив про смерть, проповз ще 30 метрів на одній руці. Після цього його занесли, перев'язали і стабілізували.
На щастя, він залишився живим. Нещодавно телефонував, щоб висловити подяку. Я дуже переживав за те, щоб його ноги були в безпеці, адже турнікет тримали на обох ногах протягом десяти годин. Тож одразу запитав: "Ноги в порядку?" Він відповів, що так, їх вдалося врятувати. З його грудної клітини лікарі витягнули п’ять осколків, а з ніг — ще двадцять п’ять.
Ми виходили близько четвертої ранку - у цей час ворог замінює нічні дрони на денні. Півтори години рухалися відкритою територією по залізничних рейках. Йшли як по маслу, жодного прильоту. Після цього нам дали три дні відпочити. Потім кажуть: "Рудольфе", треба знову заходити. Даємо тобі резервну групу". Думаю, яку ще резервну групу, у нас же полупашили купу хлопців. Із наших тільки ми з "Малим" цілі залишилися. У решти - контузії, поранення. Але хоча би всі живі, слава Богу, крім Ореста...
Приїхали із "Малим" із Білопілля. Правда, заговорилися і пропустили поворот на Любимівку. "Малий" зауважив: "Цього влупленого танка не було. І тієї бехи". Я вже й сам приглядаюся. Вирішили зупинитися у посадці. Супутник ніяк не ловив (ми без РЕБу заїхали). Нарешті ввімкнувся, дивлюся, а ми майже на ворожих позиціях, під Кореневим. Щойно це сказав, як тієї ж миті - мінометний обстріл. Ще так швидко я на машині не відвалював. Добре, що там був пагорб. Ми за нього і по газах. "Малий" шкіриться, а в мене - шкіра гусяча. Кажу: "Ясно, Коренево ще не наше".
Яке вам цього разу дали завдання? І як працювалось з резервною групою, про яку ви згадали?
Комбат роз’яснив, що необхідно вберегти життя командиру роти, на яку наступають вороги. Наші сили використали весь боєкомплект і почали відступати. Нам потрібно було забезпечити їм прикриття.
Мені дали резервну групу з іншої бригади, яка майже повністю складалася із чоловіків 48+. Але що то значить командувати групою, яку зовсім не знаєш, не маєш уявлення, хто на що здатний і як сприймає команди. Пояснюю їм, що після мосту треба хутко пробігти 50 метрів і пірнути ліворуч у посадку, а вони біжать праворуч на наші ж розтяжки. Через це мене першого разу і лупануло FPV-шкою, бо я висунувся і гукнув їм: "Куди пішли, ви що, не знаєте, де ліворуч, а де праворуч?". Тієї ж миті мене замалював дрон і давай наді мною крутитися. Знає, що я десь там, і літає, літає. Підсовуюся під берег, а FPV за чотири метри як лупане! У вухах засвистіло. Тільки трохи прийшов до тями, висовуюся - другий налітає. Я сховався за дерево. Дрон як у дерево влупить! У мене планшет вилітає, кричу: "Я - триста!". По рації запитують: "Що, вивозити тебе?". Але я відмовляюся: "Ні, спочатку заведу групу, пацанів треба прикрити".
На кілька годин я втратив слух. Кажу хлопцям: "Прислухайтеся до FPV-дрону, адже якщо не звернете уваги, можуть почати обстріл".
Перейшли великий ліс, і тут на зв'язок по рації вийшов боєць із позивним "Говорун". Просить: "Заберіть мене, я - триста!". Запитую командира: "Хто такий "Говорун?"". Відповідає: "Та це не наш, це з іншої бригади. Із усієї групи лише він один живий залишився". Я вирішив: не можна дати хлопцеві загинути. Поділив групу на дві частини. Одна вирушила прикрити бійців, інша - рятувати "Говоруна". Повідомив своє рішення комбату, той погодився: "Добре, "Рудольфе", роби, як вважаєш за потрібне".
Поки йшли до "Говоруна", він проповз нам назустріч півтора кілометра. Із перебитими ногами, на самих руках. Одна нога перев'язана, уже гнити почала.
Над нашими головами кружляли дрони, а хлопці затримувалися. Я дав команду: "Не звертаємо уваги, потрібно евакуювати бійця. Йдемо, незважаючи на труднощі".
П'ять метрів пройшли - налетів дрон, скинув гранату. Завмерли. Трохи просунулися - знову бабах, 120-ка. Так ми цих 1200 метрів йшли 11 годин. Довкола лупило так, що аж дерева хилилися. Я постійно підганяв своїх, бо позаду йшли інші групи із пораненими. Розумів: якщо скупчимося, нас усіх розгасять, залишиться лише велика пляма.
Тільки вночі дав годинку на відпочинок. А о четвертій ранку віддав команду рухатися з усією швидкістю. Вибігаємо на рейки, і ось вже місток, наші цілі, хлопці з евакуації вирушають. Раптом лунає крик: "Дрон!". Виявляється, він пролетів прямо над нами, а ми навіть не почули. Хлопці - в укриття, я - слідом за ними. Дрон опустився низько і скинув гранату. Думаю: "Ось і все, моя удача закінчилася". Але снаряд не вибухає. Видихнув: "Хлопці, значить, живемо далі".
На повних парах домчали до машини. Приїхали на нашу точку, я зсунувся з пікапа, постукав у браму, упав лицем униз і все. Не мав навіть сил роздягнутися...
Вранці до села надійшло багато наших на підкріплення, і ми змогли перевести подих. Задачу виконали, хлопців зберегли, прикрили своїх ще й "Говоруна" винесли.
Історія з незавершеним скиданням - це справжнє чудо! Ви стверджували, що існувало безліч шансів на загибель...
Та мене разів шістнадцять уже мало задвохсотити. Вірю, що це - допомога зверху. За мене багато молилися: рідні, друзі, знайомі. Ну, бо як інакше пояснити: прилітає 120-ка і Оресту за 70 метрів осколок поцілює прямо в артерію, а мене за сім метрів жоден не зачепив? Або сидиш під деревом, тебе засікає FPV-вішка. Проказуєш "Отче наш", і вона просто відлітає геть. І так було не один раз! Зазвичай, якщо FPV тебе "випас", то не полетить, поки не влупить ціль, бо він одноразовий і не повертається назад. Це справді диво. Але хтозна, скільки в мене ще тих кредитів залишилося...
І все ж ви отримали кілька контузій, що не могло не позначитися на здоров'ї...
Начальник штабу глянув на мене і каже: ""Рудольфе", щось ти мені не подобаєшся, давай у госпіталь". Відвезли мене в Суми, зробили укол, та легше не стало. Ходжу як п'яний, усе свистить, пливе в очах. Тож вирішили відправити на лікування до рідних Чернівців. Я в такому стані не ризикнув сідати за кермо, попросив кума. Їхав у пікапі, дивився в небо і не тямився від щастя, що живий, що ще побачу дітей...
Після всіх випробувань я відчуваю, що всередині ніби виснажився. Раніше сльози лилися без упину, а тепер я абсолютно сухий. Втрати стали чимось звичним. Як командир, я не можу дозволити собі показати слабкість, адже це може вплинути на боєздатність моїх підлеглих. Натомість я кажу: "Хлопці, потрібно ще більше зусиль заради Ореста".
Як ви вважаєте, чи була Курська операція необхідною?
Вона своє зробила. Хлопці з Покровського напрямку дзвонили, казали, що наш наступ на Курську область реально відтягнув з Донбасу російські сили, бо вони там дуже перли. Плюс весь світ офігів з того, що Україна залізла до цих чортів. У них на кордоні написано: "Граница Росии - священна и неприкосновенна". А ми от взяли і "прикоснулись", причому нормально так.
Чи можуть для нас становити загрозу солдати КНДР, яких, за різними повідомленнями, Росія направила якраз на Курщину?
Та скільки їх там, це до обіду роботи. Якщо так проаналізувати, чуваки не воювали роками. У них немає злагодженості, вони не готувалися до цієї війни, як це робили росіяни. Протистояти проти своїх усередині країни і налагоджувати режим на вулицях патиками - це одне. А друге - воювати проти запальних українців, які вже стільки часу не дають Росії захопити всю Україну.
Військовослужбовці з Північної Кореї прибудуть сюди з відчуттям безнадії, адже вони дійсно відчувають страх. Я вважаю, що чимало з них можуть спробувати втекти. Життя під їхнім режимом надзвичайно важке, адже там часто зраджують своїх. Також вважаю, що після того, як їх використовують як "гарматне м’ясо" на перших атаках, старші командири доповідатимуть Кім Чен Ину, і він, можливо, більше не відправлятиме їх у бій. Його армія не така вже й велика.
Отже, на мою думку, підтримка з боку КНДР має тимчасовий характер і не призведе до суттєвих змін.
Як ви вважаєте, чи зможуть російські сили витіснити наших військових з території Курщини?
В залежності від ситуації в Україні, наші потужні бригади наразі знаходяться на території Росії. Якщо виникне потреба захищати Дніпро, ймовірно, доведеться вивести наших військових з Росії. Важливіше зберегти територію тут, ніж ризикувати там. Сподіваюся, що військове командування знайде оптимальне рішення.