"Арсенал" Довженка в Берліні: Історія, що відгукується навіть через століття.
Що пов'язує видатного українського режисера з Німеччиною, назву берлінського кінотеатру з його фільмом, та хто написав нову музику до "Арсеналу"
Унікальний показ фільму "Арсенал" з нагоди 130-річчя з дня народження Олександра Довженка відбувся у переповненому залі, куди потрапити змогли не всі охочі. Цю подію організував Український інститут у Німеччині у партнерстві з Центром Довженка та Інститутом кіно і відеомистецтва Arsenal e.V.
Серед глядачів можна помітити приблизно однакову кількість українців та німців. Після перегляду фільму розгортається активна дискусія, що проходить двома мовами. Стрічка містить оригінальні титри, а також німецькі. Проте німе кіно вперше "оживло" завдяки музичному супроводу: за пультом, розташованим поряд зі сценою, сидів відомий британський мультиінструменталіст і композитор Гай Бартелл. Його вражаюча музика, створена спеціально для "Арсеналу", ще більше підсилює драматичність подій, що розгортаються на величезному екрані. Всі присутні заворожені, навіть ті, хто вже не вперше спостерігає за цією історією.
Олександр Довженко зберігав унікальні стосунки з Німеччиною, зокрема з Берліном, де він провів півтора року в період 1922-1923.
У перші кілька місяців, коли Українська РСР започаткувала своє дипломатичне представництво, молодий чоловік працював секретарем консульського відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині. Однак, його дипломатична діяльність не приносила задоволення, і в 27 років він усвідомив, що поєднати службу з творчістю вкрай складно. Тому він звернувся до Центрального комітету КП(б)У з проханням дозволити йому в Німеччині зайнятися вивченням графіки. Його прохання не лише задовольнили, але й надали стипендію від Наркомпросу УРСР. Протягом приблизно року він навчався в приватній художній школі у професора-експресіоніста Віллі Геккеля, і саме в цей період з'явилися його перші ілюстрації та карикатури як художника.
Довженко підтримує дружні зв’язки з численними берлінськими митцями та представниками місцевої богеми. Він активно залучається до культурного життя, яке процвітало в німецькій столиці в "золотих" 1920-х роках — періоді, що відзначився "епохою експресіонізму", особливо в сфері образотворчого мистецтва, театру та кінематографу.
Влітку 1923 року Довженка відкликають в Україну, проте німецький період життя наклав відбиток на всю творчість режисера. Він став одним з небагатьох радянських митців, які мали можливість повчитися закордоном.
Берлін нагадує про українського кінематографічного генія не лише через покази його фільмів (тут регулярно відбуваються screenings усієї класичної "української трилогії" – "Звенигора", "Арсенал" та "Земля"). У 2009 році на фасаді будинку за адресою Бісмаркштрасе 69, де він мешкав, була встановлена меморіальна дошка на його честь.
У залі також були присутні ті, хто, напевно, не здатні навіть підрахувати, скільки разів переглядали цей фільм. Серед них - подружжя Ґрегор, Ульріх і Еріка.
У кінці 1960-х років молодь Західного Берліна, дотримуючись девізу "Життя без кіно можливе, але безглузде", вирішила створити своє власне кіномісце і розпочала пошуки оригінальної назви для нього.
"Ми зіткнулися з викликом вибору назви для кінотеатру. У той час радянське кіно було нам близьким, особливо в контексті відображення революційних подій. Проте, найбільше нас вразив один фільм своєю оригінальністю, а також назва - 'Арсенал', яка відмінно підходила для нашого кінотеатру і мала кілька значень", - ділиться своїми думками Ульріх.
Обидва респонденти підкреслюють, що не розглядали ранні радянські фільми 1920-х років як інструменти пропаганди із загрозливими меседжами. Натомість, вони вбачали в них новаторські та якісні твори мистецтва, що мали сильний емоційний вплив. Проте, вони також визнають, що вже в той час усвідомлювали, що кінематограф може виступати і як засіб маніпуляції.
Західний Берлін, оточений Німецькою Демократичною Республікою, яку вважали маленькою "народною диктатурою", користувався всіма можливими свободами. Це був свого роду острів свободи. У Західному Берліні наслідки жахів Другої світової війни та нацистського режиму відчувалися значно довше, ніж у Федеративній Республіці Німеччина. Водночас тривав В'єтнамський конфлікт, і молоді студенти, до яких належали й ми, активно виступали проти цієї війни. Ми підтримували ідеї соціалізму, але в тій формі, яку уявляли собі — з гуманним обличчям. Тож нас приваблювали радянські фільми, оскільки це стало формою протесту проти політики нашого уряду. Це і є справжня демократія — можливість діяти відповідно до своїх бажань, мати відкритість і свободу висловлювань, - ділиться своїми думками Еріка.
3 січня 1970 року відбулося відкриття кінозалу "Арсенал". Подружжя Ґрегор невтомно досліджувало світ у пошуках найкращих фільмів. Їм вдалося не лише відновити, а й суттєво збагачити кінематографічний дискурс у повоєнній Німеччині. У 1972 році вони розширили межі кінофестивалю Berlinale, створивши новий розділ Forum, що значно вплинуло на формування його іміджу.
Згодом Ґрегори придбали власну копію "Арсеналу" Довженка і щороку 3 січня демонструють його, на день народження кінотеатру. Але відбуваються також ретроспективні покази і просто регулярні. (До речі, першою назвою фільму було "Січневе повстання в Києві в 1918 році").
Кінотеатр неодноразово змінював своє місцезнаходження, і за цей час країна також зазнала змін. Починаючи з 2000 року, він розташований у Sony Centre, навпроти Алеї зірок, де щорічно проходять заходи Berlinale. В "Арсеналі" продовжують показувати експериментальний відеоарт, класичні фільми та стрічки з різних куточків світу, зазвичай у їхньому оригінальному, недубльованому форматі.
З початку наступного року кінотеатр змінить своє місце розташування на інший район столиці. Однак назва та традиції, такі як щорічний показ фільму "Арсенал" 3 січня, залишаться незмінними.
"У нас завжди було багато публіки, переважно молодої. Як говорив нам один знайомий з Москви, в нас у залі відчувалась "революційна атмосфера", тоді як у московських кінотеатрах люди в майже пустих залах на таких фільмах страшенно нудилися. Зараз у кіно загалом ходять уже не так багато людей. Це інша публіка, інші часи...", - сумує Еріка.
Сьогодні вона подекуди зустрічає людей, які кажуть їй: "Ах, фрау Ґрегор, 60 років тому ви визначили мій життєвий шлях.
"І тоді мені стає зрозуміло, як багато часу минуло," - з ностальгічною усмішкою визнає моя співрозмовниця.
ОСВІЖЕНИЙ ВИГЛЯД НА КЛАСИЧНИЙ ФІЛЬМ
Ґрегорі підкреслює, що шедевр Довженка за останні роки "отримав нове значення у світлі сучасних подій як в Україні, так і у світі".
"Хоча я не є українкою, я уважно слідкую за подіями цієї війни і розумію, що багато українців, зокрема й присутніх тут, переживають те, що відтворено у цьому фільмі", - ділиться кураторка кінофестивалів та дослідниця радянського культурного кіномистецтва 1920-х років Барбара Вурм. Вона разом з кінознавицею Національного центру Олександра Довженка Анною Онуфрієнко взяла участь у дискусії, що відбулася після показу.
Онуфрієнко прагне самостійно досліджувати та запрошує глядачів відшукати в "Арсеналі", який фактично став компромісом з владою (принаймні так вважає більшість кінокритиків), антирадянські елементи, які режисерові вдалося впровадити в фільм незважаючи на цензуру. Їй важко спостерігати, як автор висвітлює тему Української Народної Республіки, показуючи її в принизливому світлі та осуджуючи визвольні змагання українського народу після розпаду царської імперії. Це особливо прикро, адже сам режисер брав участь у війні на боці армії УНР під жовто-блакитним стягом, але після пережитого в комуністичному концтаборі в 1918-19 роках був змушений підтримати більшовиків.
Критики досі ведуть суперечки щодо того, чи містить фільм непрямий заклик до націоналістів, звинувачуючи їх у втраті незалежності України. Онуфрієнко, в свою чергу, переконана, що Довженку все ж вдалося впровадити в цю пропагандистську стрічку важливі елементи, що критикують радянську систему.
"Фільм 'Арсенал' відображає складність і багатогранність життя Довженка, яке саме по собі могло б стати основою для трилера чи навіть фільму жахів," - підкреслила експертка у галузі кіномистецтва.
Слід зауважити, що й знято фільм було не зовсім за тим сценарієм, який режисер представив владі на затвердження. І ми замість сцен більшовицьких перемог бачимо на початку біль і страждання простих українців.
"З самого початку Довженко акцентував на своїй українській ідентичності, втілюючи її в своїх творах," - зазначає Барбара Вурм.
З чим погоджуються усі, так це з тим, що "Арсенал" є найскладнішим серед усіх авангардистських творів того часу. У ньому Довженко зібрав усе найавангардніше, що міг знайти, розповіла Онуфрієнко. Зокрема, в фільмі дуже специфічна манера акторської гри - вплив німецького авангардного театру.
"Арсенал" було включено до списку найкращих робіт 1929 року Національною рецензійною радою США (в американських журналах друкувалися, до речі, й карикатури Довженка).
"Ця стрічка формує фундамент для візуальної мови не лише українського, а й світового кінематографічного реалізму," - зазначає Онуфрієнко.
