Ексклюзивне інтерв’ю з Денисом Поліщуком, якого підозрюють у вбивстві журналіста і публіциста Олеся Бузини. В інтерв’ю сайту «24» активіст та учасник АТО Поліщук розповів про те, як відбувалось його затримання та про те, який тиск чинили на нього та свідків захисту у цій справі.
18 червня 2015 року міністр МВС Арсен Аваков заявив, що Денис Поліщук є одним із винних у вбивстві Бузини. 23 червня за Поліщука внесли заставу у розмірі 5 мільйонів гривень і він вийшов з ізолятора тимчасового тримання. Заставодавцем виявився бізнесмен і гонщик Олексій Тамразов. Прокуратура подала апеляцію з вимогою повернути Поліщука під варту. 2 липня Апеляційний суд міста Києва задовольнив клопотання прокурорів та прийняв рішення про новий запобіжний захід — два місяці утримання в СІЗО без права на заставу. 9 грудня Печерський районний суд змінив запобіжний захід для нього на цілодобовий домашній арешт.
Всі відповіді Полщук давав письмово, вони наводяться зі збереженням його стилю.
Чи були Ви у Києві на момент вбивства Бузини?
Поки проти мене відкрита сфальсифікована справа і триває слідство. Можу сказати лиш наступне: у Києві не був, Бузину не вбивав.
Розкажіть, як відбувалось Ваше затримання?
Відбувалось блискуче. Щойно прокинувся – чую, ламають вхідні двері та кричать: «Захват, работаєм!». Я навіть подумати не міг, що це по мою голову, адже закон не порушую. Далі виламують двері, б’ють, кидають на підлогу. Починають словесно принижувати та погрожувати, цькувати, що я «вбивця», «АТО-шнік», «майдановєц».
Мою вимогу надати документи на затримання/обшук та пояснення хто мене затримує/яка підстава — невідомі озброєні люди в однострою ігнорують, так само як і моє право на захист. Люди в цивільному ще й наносять удари.
Як Ви реагували?
Намагався, лежачи на підлозі і з кайданками на руках, розгледіти своїх «гостей», але ці спроби закінчувалися тим, що наносилися нові удари по голові. Тепер били як люди в цивільному так і в формі. Це продовжувалося, можливо, хвилин 15. Тикання зброєю, лайка… Далі підняли, натягнули мішок на голову. Вивели з квартири. Виводячи — били та штовхали то на двері, то на стіну, то на поручні, наче все це випадково. Я весь час говорив, що це порушення моїх прав та свобод, їх дії є незаконними. Посадили в машину. Руки за спиною, кайданки на руках, мішок, тикання пістолетом та постійна настирлива постанова, що я вбивця.
Як виглядали перші дні утримання під вартою?
Постійно закидав мені, що я нікому не потрібний, мене підставили і єдине, що мене врятує — це взяти на себе вбивство
Перші дні утримання були жахливі. Боліла голова, нудило, морально розбитий стан. Адже ІТТ — це стрес для законослухняного громадянина. Був сусід, який постійно казав, щоб я підписав «явку» і наговорив на Андрія (хоча звідки він міг знати, що по справі є ще й Андрій). Постійно закидав мені, що я нікому не потрібний, мене підставили і єдине, що мене врятує — це взяти на себе вбивство. Далі отримав першу передачу від сестри — сусід збентежився, типу окрім сестри більш нікому я не потрібний. Згодом — ще одна передачка від групи підтримки. Це ще більше збентежило сусіда. Тепер його аргумент, що я потрібний лише кільком друзям. Коли під ІТТ почали збиратись рідні, друзі, небайдужі люди, почала грати музика це дуже вибісило співкамерника.
Він продовжував підлаштовуватися під події?
Спершу він сказав, що музика лунає з «Ельдорадо», який неподалік. Далі, що все це проплачено. Якщо це щиро, то мене мали б витягнути силою в перший день, і якщо я не винний, то мене б випустили. На що я відповів: «Ми цивілізовані люди, тому якось самі розберемось». А через кілька днів за мене внесли заставу і я перший раз вийшов на свободу. Був дуже здивований, але розумів, що нічого дивного не має, адже я не злочинець і не маю сидіти у тюрмі.
Як поводилися правоохоронці?
По-різному. Одні били, другі — фабрикували справу, треті — залякували, четверті — посміхалися.
Говорили різне. Після затримання, 18 червня, у напівпідвальному приміщенні Шевченківського суду мене посадили у клітку з кайданками на руках і з мішком на голові. До мене підійшов боєць «Соколу» (я бачив силует добре укомплектованої спорядженням людини) і з подивом говорив: «Ого! Ого! Офіцер. Вища освіта. Фронтовик. І отак судять. Це ж і мене ні за що можуть посадити!». Очевидно, людина була молода і в неї розірвалися всі можливі шаблони. Йшов охороняти закон і порядок, а зрозумів, що бореться з народом.
Можете навести ще якісь приклади?
В ІТТ оперативники одного разу рознервувались і зізналися, що були на Майдані та стріляли в мітингуючих людей. Коли зрозуміли, що ляпнули зайве, почали виправдовуватися, мовляв, самозахист, вибору не було і таке інше. Під час наступного візиту я їм сказав, що був на Майдані та захищав демократичні права України озброєний Ідеєю, а вони натомість боролися проти народу з вогнепальною зброєю. Вони перевели розмову в інше русло і звинуватили мене в брехні. Абсолютно ясно, що брехали вони, адже це я сидів у в’язниці за сфабрикованою справою.
Під час судових розглядів, НГУшники виявляли солідарність та елементарну підтримку, як до людини, яка пройшла війну та захищала незалежність та суверенітет України. Вони були на кожному судовому процесі і прекрасно знали перебіг справи, тому бажали перемоги. Натомість екс-бійці «Беркута», якими заповнюють кожен поверх Апеляційного суду, прикрившись маскою безвідповідальності, намагалися залякати та висміяти мене: «Ось революція була і що вона тобі дала? Тюрму!»
Все це свідчить про асоціальність та заангажованість правоохоронних органів. Є необхідність посилити увагу громадськості до тих «співробітників», які не пройшли переатестацію, адже це чудове підґрунтя для антидержавних настроїв. Треба не спускати ока і з нових кадрів, адже їх заохочують грошима, а не вчать відповідальності перед народом, тобто перед єдиним носієм влади в Україні.

Якими були умови утримання?
Є камери «тройніки», розраховані на 4-6 осіб, є «сороковніки», розраховані на 20 осіб. Моя камера в СІЗО була розрахована на 6 людей, хоча на момент заселення я був сьомим. Я почав чинити ґвалт і вимагати дотримання моїх прав від співробітників СІЗО. Не допомогло. Тому перші півтори доби нас в камері було семеро. Згодом число мінялось — хтось виходив, хтось прибував.
Камери як правило «підбиваються» за інтересами, за фінансовими можливостями.
«Підбиваються»?
Тобто люди, які мають спільні інтереси, через адміністрацію вони домовляються і живуть разом, створюють комфортні умови співмешкання.
Звичайно, є факти службового недбальства з боку адміністрації, хоча інколи це чиниться свідомо із «оперативних міркувань» (оперативники ускладнюють життя, щоб подавити волю людини, зламати характер, роздобути інформацію).
Розпорядок дня усюди майже однаковий, по документах — нічого особливого. А по факту арештанти вночі не сплять, а вдень відпочивають. Це порушення режиму, але на це адміністрація закриває очі, адже порушень з боку адміністрації значно більше. Вдень прогулянка: якщо домовишся з черговим — зможеш гуляти більше відведеної режимом години.
Роздавач їжі підходить до камери три рази на день, хто не має передач — їсть місцеве, хто має — харчується своїм. Місцеве харчування не збалансоване, одноманітне та не першої свіжості, тобто людина окрім позбавлення прав і свобод, ще й піддається гастрономічному покаранню.
А суто побутові умови?
Душ раз на тиждень. Але, знову ж, можна домовитись з відповідальним «за помивку» в’язнів працівником і митися частіше. Можна облаштувати душ в камері, все залежить, якими грошовими ресурсами володіє людина. Можна гріти воду в чайнику і використовувати відра. Якщо грошей немає то й відра або чайника теж не буде. Звичайна людина в тюрмі не має змоги влаштуватись комфортно без грошей. Точніше, вона позбавлена такої можливості, адже в СІЗО не працюють, а сидіти там можна не один рік. Медсестра приходить кожен день, але ліків немає, тому дехто сам робить аптечку і бере кожний день хоч якусь пігулку. Щоб дочекатися лікаря необхідно чинити ґвалт, через байдужість медичного персоналу та бюрократію: якщо у тебе щось болить — мусиш писати заяву.
Зранку обов’язкова перевірка, черговий по коридору на поверсі здає чергування новому, і вони разом ходять по камерах. Черговий має запитати, які скарги, пропозиції, але це навіть формально не робиться. Кожного вечора збирають письмові заяви, листи. Інколи приходить листоноша та приносить повідомлення від слідчого, прокуратури. Деколи бібліотекарі розносять книжки. Роздають хлорку, щоб в камері арештанти робили дезінфекцію. Є можливість зустрітися зі священиком або психологом. Розмови з отцем приносять душевну рівновагу. Взагалі СІЗО — це позбавлення прав та свобод, а що може бути ще гіршим для невинної та вільної людини?
СІЗО — це держава в державі, зі своїми правилами та законами. Зумовлено це корупцією, бюрократією. Тому люди за ґратами кинуті напризволяще і повинні самоорганізовуватися та боротися за своє існування. Звідси і арештантська мудрість: без грошей і здоров’я за ґратами пропадеш.

Чи здійснювався тиск на Ваше оточення?
Я неодноразово робив публічні заяви стосовно тиску на мене та мого оточення з боку правоохоронних органів. Протягом 2 місяців перебування в ІТТ до мене приходили оперативники і обіцяли фізичну розправу як наді мною, так і над моїми близькими. Тиск почався з першого дня затримання. Фізичний та моральний. Це удари, це тицяння зброєю, це призначення вбивцею, це позбавлення права на захист та ігнорування підстав затримання.
В ІТТ зі мною був «камерний освєдомітєль», він запевняв, що Андрій на мене написав «донос», тому я маю вчинити аналогічно та взяти на себе злочин. Але спершу він запропонував вибрати мотив, який найкраще підійде до моєї ситуації. Також камера в ІТТ під цілодобовим аудіо- та відеозаписом на легальних правах.
У СІЗО існує також висока вірогідність використання обладнання для прослуховування, але це вже негласні слідчі дії і здійснюються нелегально. Тим більше, у правоохоронців є великий спектр технічних засобів для створення необхідної «камерної розмови», зручної для слідства. У моїй камері знаходив незрозумілі технічні елементи — спецзасоби аудіофіксації. Люди, з якими я спілкувався, запевняли мене, що моя камера під «записом», тому мене туди і посадили без дотримання внутрішніх правил: без початкового карантину та без «співбесіди» з місцевим оперативником. Взагалі, в ІТТ більше можливостей впливати на затриманого, адже це структура МВС.
А поза межами місць обмеження волі?
Після мого першого виходу на свободу під заставу, неодноразово помічав роботу зовнішнього спостереження за мною. «Співробітник» спершу лазить у сміттєвому баці біля мого дому, а через пару годин чергує під будівлею Апеляційного Суду. Це я розцінюю як тиск.
До і після мого арешту, моя наречена неодноразово помічала «співробітників» (гостроносі туфлі, барсетки, вибриті шия та скроні), які вештались за нею. За день до свого арешту я перевірив це. Біля її колишньої роботи, дитячого садочку, стояли типові «спіробітники». Я сів на лавочку та зробив вигляд, що читаю журнал. Співробітники мінялись раз в годину і працювали парами. Коли ми з нареченою ішли додому, за нами з невеликим інтервалом рушили ці люди. Через хвилину я різко обернувся, один із «співробітників» припав на землю. Мені це здалося дуже дивним, адже навіщо слідкувати за мною та моєю дівчиною, якщо ми законослухняні громадяни? У кінці серпня в неї вкрали смартфон, а в кінці липня — планшет. Прямим підтвердження незаконного стеження за близькими та рідними є списки активістів на інформаційному стенді ТВМу на Виноградарі. На ньому були фотографії з зовнішнього спостереження за громадськими активістами.
Орган досудового розслідування не раз намагався провести допит моїх рідних в неформальній обстановці, без адвокатів, намагаючись завернути розмову так, як вигідно йому. Також знаю про тиск на свідків, які бачили справжніх вбивць.
Як тисли?
Їх залякували, їм знищили бізнес — знесли торгові кіоски. Тиск на свідків, які підтверджують моє перебування в зоні АТО, проводили правоохоронці за місцем реєстрації хлопців. Їх місцерозташування не було секретом для слідчих. Але замість того, щоб поїхати на базу, слідчі вирішили тиснути на рідних моїх побратимів. Взагалі хлопці виступили публічно без псевдо, оприлюднили свої повні анкетні дані, а для контррозвідника це тактичний провал. Адже вороги держави є не тільки на східному фронті, але й всередині неї.
Вийшовши цього разу з-під варти під цілодобовий домашній арешт, слідство намагалося тиснути на мою маму. Спершу воно викликало її начебто для допиту, а насправді для відбирання біологічних зразків. Слідча дія, звісно, не була законною, тому слідчий отримав відмову. Через кілька днів майор поліції приніс повістки в суд. Нюанс в тому, що в повістці не було зазначено, в якому кримінальному провадженні ми фігуруємо і в якості кого нас викликають. Звідси виникло припущення, що слідчий хотів висунути мені і мамі підозру.
Найнекомпетентніший та найнецивілізованіший момент – примусове відбирання біологічних зразків! По-перше, яких саме біологічних зразків? Ми що, на уроці біології? Чи все-таки в нас досудове розслідування і має бути обов’язкова незалежна експертиза? По-друге, мав відбутися акт тортур. Примусове відбирання я пам’ятаю з кабінету слідчого так: дула автомату в мою сторону, кайданки на руках, руки за спиною, мішок на голові, відмова в праві на захист, удари по голові та залякування! Тобто, цього разу слідчий захотів повторити протиправні дії щодо мене і до моєї мами.
Які докази проти Вас у цій справі, на Вашу думку, є сфабрикованими?
Всі. Від початку (не існуюча повістка про виклик мене в УБОЗ на 16.06.2016(!), яка стала підставою для затримання) і закінчуючи ДНК (на минулому судовому засіданні прокуратура фактично визнала незаконність та фабрикацію попередніх «експертиз», намагаючись через суд домогтися силоміць відібрати нові зразки, в чому суд їм відмовив). А причина в тому, що я не вбивав Бузину і ніяких доказів моєї причетності бути не може.
Чи вважаєте ви себе політичним в’язнем?
Так, я вважаю себе політв’язнем і є ним. Варто зрозуміти, що політв’язень не маргінал, не шовініст. Це глибокоідейна людина, яку переслідують через її погляди. Погляди не руйнувати, а будувати. Воювати не проти чогось, а воювати За (За Народ, За Державу, За Справедливість). Надзвичайно обурюючим є факт того, що в нашій державі існують залишки тоталітарного минулого, існування якого зводить нанівець перспективу розвитку держави у всіх векторах (культурному, економічному, цивілізованому…).
Як до Вас ставилися інші ув’язнені?
Ставлення інших ув’язнених було або добрим, або байдужим. Я не встрявав в їх світ з їхніми «поняттями», а вони в мій. Також існувало спільне розуміння явної проблеми судової та провоохоронної системи. Тому була взаємовиручка в деяких питаннях. Від юридичної та медійної підтримки — до питань побуту. Ув’язнених я не виправдовую, але вони потребують справедливого ставлення.
Вони коментували Вашу справу?
У них було чітке усвідомлення того, що справа проти мене шита білими нитками. Це великий здобуток громадськості та ЗМІ, які постійно висвітлюють мою справу. А взагалі, в тюрмі не прийнято говорити та розпитувати про справи один одного.
Чому Олексій Тамразов вніс за Вас заставу?
Не можу відповідати за інших людей. Можливо тому, що він так само зрозумів, що я не вбивця і доказів проти мене немає. Нема сенсу тримати мене за ґратами. Як стало відомо потім, Олексій має товариша, з яким я раніше працював і той надав мої характеристики.
Чим займаєтесь під домашнім арештом?
Приймаю участь в слідчих діях, зустрічаю гостей, займаюсь спортом та багато читаю. На слідчі дії я вже їздив два рази, так само два рази їздив на судові процеси. Цікава річ, яка демонструє рівність сторін судового процесу. Слідчий мене може викликати для роботи по справі, а адвокати ні.
Прихід гостей дуже тішить. Відвідують бойові побратими, активісти революції Гідності, рідні та однокласники. Інколи приходить дільничий і перевіряє чи я дома, хоча в поліції є пульт на якому фіксується моє місцеперебування. Завдяки фізичним вправам та нормальній їжі, я починаю набирати вагу (до тюрми 74 кг, після 58кг, тепер 65 кг). У здоровому тілі — здоровий дух.
Читання спонукало до того, щоб разом з поетом/волонтером/громадським діячем Оленою Герасим’юк створити та запустити проект «Розстрільний Календар». Необхідно відтворити та показати передумови репресій, їх наслідки та безумовно сам механізм. З відкритих джерел ми віднаходимо деталі та висвітлюємо їх.
Навіщо?
Аби пробудити зв’язок між поколіннями. Це не означає, що необхідно жити минулим та жалітися як нам важко. Ні. Ми маємо пишатися, що не зважаючи на втрати, український народ і далі існує так само як і Ідея Української Держави. У нашому проекті ми не даємо оцінок та не закликаємо людей до дії. Людина сама має обирати свій шлях і це буде єдине правильне рішення. Кожен сам вирішує бути рабом чи вільною людиною!
Бути вільною людиною: значить бути і борцем і творцем, це взаємодоповнюючі поняття. Головне, що майбутнє належить нам, а саме тим хто за нього змагається. Незгоди не вічні, а ідея безсмертна. Доля обере сміливих, і аж ніяк не байдужих. Байдужість — шлях у прірву.
Особисто я вважаю, що революція це добре, а краще еволюція. У природі все збалансовано. Час покаже, хто на що гідний і що заслужив! Наша генерація не має стати тими, хто просто перейняв естафету боротьби на себе, а тими хто перетне переможну-фінішну пряму.